Щороку в університеті відбувається низка заходів, присвячених Дню незалежності України. Цього року з традиційною доповіддю перед університетським загалом виступив Директор ІСН Одеського університету професор Ігор Миколайович Коваль.

Шановнi учасники урочистого засiдання! Шановнi колеги!

На нашу землю знову прийшло свято – День неза­лежностi. Приймiть щирі вітання з цієї нагоди.

Нещодавно соцiологи запропонували громадянам України перелік із кiлькох десяткiв найважливiших цiнностей, якi може сповiдувати людина. Найвищий бал отримала графа – «Свобода».

Можливо, у цю глибинну цiннiсть кожен вкладає свiй змiст, але для ycix нас свобода – це передовсiм свобода народу, до якого волею долi тобi випало належати. Бо не може бути вiльною людина, якщо нацiя її невiльна.

Укpaїнi всмiхнулася фортуна: вона здобула неза­лежнiсть, якщо можна так сказати, в порядку розпаду СРСР, причому одночасно з Росiєю. Якби сталося iнакше, якби все пiшло так, як мрiяли або припускали багато борцiв за волю України двадцятого й попереднiх столiть, то не обiйшлося б без великої кpові.

Як ви знаєте, у результатi геополiтичних змiн в Європi на новий шлях розвитку, кpiм України, стали ще 26 держав. У кожної з них був свiй спосiб утвердження i самореалiзацiї, свiй азимут пошуку мiсця пiд сонцем суверенних народів.

Але iсторичний виклик Укpaїнi був найунiкальнiшим. Нашi перетворення нагадували похід пустелею. Вони здiйснювалися одразу на чотирьох фронтах, водночас у чотирьох трансформацiйних площинах.

По-перше, треба було перевести провiнцiю розваленої так званої «iмперiї» у статус суверенної держави. Тi ж росiяни, болгари, румуни не мали цього завдання.

По-друге, уламок грандiозної командної, значною мірою мiлiтаризованої економiки треба було перетворити на нацiональну економіку ринкового цивiльного типу. Знову ж, для прикладу, угорцi чи поляки мали свою цілісну нацiональну економіку, розвивали вже iснуючий у них ринок, а не створювали його з нуля.

По-третє, на уламках однопартiйного – треба було збудувати демократичне громадянське суспiльство. Перед чехами та словаками так гостро це завдання не стояло, бо вони успадкували режим із досить помiтними лiберальними елементами.

По-четверте, треба було перевести 50-мiльйонний фрагмент «радянського народу» на рівень самодостатньої політичної нації. Росiяни, естонцi, поляки чи схiднi нiмцi такої проблеми не мали.

Окрім того, навряд чи iснує десь у Європi i навiть у світі нацiя, якiй довелося переборювати катастрофiчнi наслiдки 300-лiтньої без­державностi. Яка протягом столiть була роздiленою мiж iмперiями.

Та досягнення успiху на вcix чотирьох фронтах – довготривалий процес. Він буде продовжуватися ще протягом десятилiть. На мiй погляд, це дуже важливо визнати й усвiдомити.

Дозвольте бодай пунктирно зупинитися на перелічених вище напрямках iсторичної працi першої плеяди громадян незалежної України.

Будiвництво держави. Реальна Українська держава, що iснувала з 1917 по 1919 piк, була втiленням української нацiональної iдеї, української нацiональної мpiї. Без iдеї, без мpiї нiчого б не вийшло. Iдея – перш за все.

Не маю нaмipy, як це роблять деякi нашi псевдо-патрiоти, ганьбити радянське минуле. В iстоpiї не буває лише чорного або лише бiлого. Давайте заради об’єктивностi згадаємо, що Україна вперше оформилася у своїх нинішніх кордонах саме пiсля поствоєнного пере­розподiлу европейських територiй.

Реальна Українська держава початку двадцятого століття була знищена, але її мiсце, згiдно з iдеологiєю й практикою ленінізму, посiло нацiонально-територiальне утворення, яке мало в собi зародки майбутньої повноцiнної державностi. Україна мала свiй, хоча i не самостiйний – але ж уряд, свiй гімн, iншу державну атрибутику.

Свого роду кульмiнацiєю цього було використання Радянським Союзом iдеї українського суверенітету при створенні Органiзацiї Об’єднаних Нацiй.

Правда полягає в тому, що поява на полiтичнiй кapтi нової держави не була результатом тривалої боротьби полiтичної елiти за незалежнiсть, у ходi якої могла б бути розроблена конкретна стратегiя i тактика побудови уже самостiйної України.

Радянська номенклатура, яка була єдиною спадкоємницею влади, до такої функцiї не готувалася, бо утворення суверенної України було для неї такою ж несподіванкою, як i для її кремлiвських керiвникiв. Iмiтацiйнi орнаменти сталiнської псевдодержавності зразка УРСР виявилися непридатними для реального функцiонування.

І все ж таки попри все закладався фундамент майбутнього повноцiнного суверенітету.

Таким чином, можна сказати, що в перiод горбачовської «перебудови» i на початку дев’яностих років у нас перемогла одна з концепцiй, або одне з передбачень: освоєння радянської «готової держави». Вона стала своєрiдним трампліном для української незалежності. Але ж яким насправді виявився цей трамплін?! Авторитарна управлінська вертикаль, другорядна роль правових механізмів, загальна незвичка до громадянської ініціативи та відповідальності...

Україна знаходилася в становищi гiршому, нiж навiть iншi екс-брати з СРСР. Ми не мали рiвня нацiональної iдентичностi Литви чи Естонії – i пережили голодомор, що розтрощив хребет української нації. Союзний центр десятилiттями рекрутував найкращi українськi кадри в yci сфери державного й культурного життя, пильно контролюючи, щоб українська номенклатура не піднімалася вище певного рівня.

Хотів би наголосити, що номенклатура була справді єдиною наступницею обезглавленого режиму, оскiльки в Укpaїнi не було перехiдних, опозицiйних до цього режиму сил. Народний Рух України був надто молодий, радикальний і нечисленний, щоб претендувати на загальнонаціональну роль.

Нашу державу часто розглядають лише як незрілу форму захiдних демократичних моделей, i за цю незрілість нам весь час перепадає на горiхи вiд демократичних «старших братiв i сестер». Перед нами, як братами меншими, ставиться вимога: Цивілізацiйний шлях, який вони caмi проходили протягом столiть, промайнути за лiченi роки. Ми вдячні, що такий максималізм до проблем нашого розвитку виявляється iз добрих нaмipiв, коли респектабельнi демократiї просто тягнуть за волосся посткомунiстичний свiт у царство лiберальної свободи. З цього приводу радив би прислухатися до вельми шанованого в Україні Томаса Джефферсона, який застерiгав: «Не старайтесь зробити добра людям бiльше, нiж вони здатнi витримати».

У наших патрiотичних колах весь час доводиться чути про глибокi традиції українського державотворення з посиланням на овіяні легендами княжi чи гетьманськi часи. Але навiть зворушливу нацiо­нальну мiфологiю до конкретного повсякденного діла не прикладеш. Я схильний погодитися з тими мислителями, які дуже влучно помітили, що Богдан Хмельницький не міг реально скористатися напрацюваннями князя Данила Галицького чи Симон Петлюра – досвiдом Івана Мазепи. Надто довгими, неймовiрно довгими були перерви в нашому державному життi. Перерви були три­валiшими, нiж саме це життя.

Так i зараз – 17 pоків тому доводилося розпочинати все заново. Спочатку. З нуля. Методом проб i помилок, хоча вже цього разу не маючи права на повторення тих помилок, які призводили до втрати незалежності бодай у ХХ столiттi.

Це стосується передусім правлячої еліти, а що до народних мас, то вони, пiднявшись на гребень нацiонального романтизму, дуже швидко опинилися на самому дні соціального песимізму. Шок вiд розвалу самого життєвого укладу глибоко травмував суспiльну свідомість, а перші сподівання накрила хвиля зневіри, тривоги і відчаю. У 1992 роцi соцiологiчний барометр показував дуже тривожнi симптоми. Бiльшiсть низiв в Україну не вiрила, бiльшiсть вepxiв не знала, як нею управляти. Таким був наш старт. З такої вiдмiтки ми розпочинали.

Я кажу про це тому, що сьогоднiшня наша державнiсть сприймається як манна небесна, як об’єктивна данiсть. Ще дуже багато треба зробити для формування нової полiтичної елiти. У цiй справi дуже багато питань до так званих можновладцiв. Полiтичнi сили i лiдери визнають, що оновлення необхiдно. Але на практицi оновлення звелось до того, що в полiтику привели синiв, племiнникiв, братiв, сватів, друзiв. Все це свiдчить про моральний рiвень полiтикiв, про нерозвиненiсть демократичних традицiй, слабкiсть ЗМI. Але головне, вiд чого буде залежати утвердження справжнього суверенітету, – незворотнiсть зрушень у полiтичнiй свiдомостi народу, в його культурi. Це потребує подолання стiйких стереотипiв, а також якiсних змiн у всьому укладі нашого життя. Спроби штучно прискорити цей складний процес можуть тільки зашкодити. Але нiчого не робити для прискорення – значить зупинити весь процес. Cувepeнітет України – це наш спосiб життя. Його не забезпечити декретами, деклараціями, указами – потрiбна по-всякденна напружена праця.

Завершено лише початковий етап створення Української держави. Сучасному поколiнню бракує усвiдомлення, що ми живемо в державi, якої вчора ще не iснувало i яку треба вдосконалювати – саме як державу. Таке усвiдомлення, з одного боку, допомагає людинi з розумiнням ставитись до вад нинiшньої державної влади, а з iншого – вiдчувати себе учасником державної розбудови.

А тепер давайте помiркуємо над наступною конструкцією, яка iменується демократичним суспiльством. Здавалося б, yci ми вийшли, як писав колись югославський дисидент Мiлован Джилас, зi сталiнської шинелi – вiд Владивостока до Любляни. Однак на усьому посткомунiстичному просторi Україна знову ж таки була у особливому становищi. Те, що в Москві чи в Ленiнградi сприймалося і допускалося як безневинне вiльнодумство, в Україні викорінювалося усіма доступними методами. У порiвняннi з махровою опричниною київського зразка московські псевдолiберальнi салони епохи пiзнього соцiалiзму виглядали як недосяжний демократичний iдеал. Кажу про це для того, щоб нагадати, з якої відмітки ми крокуємо сьогодні до демократичного ідеалу.

Ще одна площина цiєї проблеми. Сьогоднi бачу велику проблему в тому, що за нинiшнього розкладу сил так i не з’явилося потужної помiркованої об’єднувальної полiтичної сили, яка була б здатна виступити у ролi миротворця як у полiтицi, так i в суспiльствi. А саме вона могла б стати центром тяжіння при визначенні подальшого розвитку держави.

В основу її позицiї мають бути покладенi три «унi­версали» – людська гiднiсть, нацiональна єднiсть та громадянський патрiотизм. Формування такої нацiєтворчої полiтичної сили – це одне з головних завдань на майбутнє.

Великий шанс для демократичного піднесення має надати конституцiйна реформа. Вона має запровадити таку систему державного управлiння, яка зробить неможливою будь-яку реставрацiю одноосiбної концентрації владних повноважень.

Новий змiст полiтичного буття вступив у рiзке протирiччя зi старою формою державного ладу, який необхiдно змiнювати. Це основна сучасна супе­речнiсть iсторичного розвитку України, одне з основних гальм на шляху її прогресу.

Нам сьогоднi, як нiколи, потрiбна державна машина, яка пропонує цiлi, певну мету, а не рефлексує; захищає нацiональнi iнтереси, а не рейтинги; постiйно вiдслiдковує тенденцiї розвитку i виклики в крaїнi i зовнi, щоб потiм аврально не користуватись шматками запiзнілої iнформацiї. Ще одна пiдвалина – нацiєтворення як основа заснування та iснування держави. Ще жодна будова не була зведена без цементу, яким для успiшного державного проекту є нація.

Чи є вона в Україні – модерна монолітна політична нація, без приналежностi до якої не мислить себе кожен її громадянин, без могутнього множинного ресурсу якої не бачить власної перспективи для самореалiзацiї? Чи кожен з нас, отримавши паспорт нової держави, усвiдомив своє друге громадянське народження? А чи, може, багато з нас так i залишилися у старому зниклому світі, все ще мислячи себе там, де пройшов добрий шмат нашого власного життя? Вiдповiдi на цi запитання мають бути однозначними, бо ще не було такого в історії людства, щоб на соцiально-економiчний успiх претендували держави, мешканці якої не є патріотами.

Особливо вiдданостi своїй нацiї потребує її елiта. Як часто траплялося у нашiй гiркiй історії, коли якраз ари­стократiя продавала заради влади й власностi рiдний народ. Туркам чи татарам, росiянам чи полякам. Невже iсторiя вчить лише того, що вона нiчого не вчить?

Сьогоднi, як ніколи, перед суспільством постала проблема вiдповiдальностi полiтич­них партiй та їх лiдерiв за майбутнє держави. На жаль, останнім часом ми дуже часто бачимо, що в цьому середовищі переважає суб’єктивне, персональні цілі над відповідальністю перед суспiльством та його потребами. Нело­гiчнiсть та суб’єктивiзм правової системи, вражаючий непрофесiо­налiзм певних державних структур, вiдсут­нiсть прозоростi й пiдзвiтностi як у приватній, так i в публiчнiй сферах, дiї поза межами моральних i етичних норм. Як пiдкреслював в однiй зi своїх статей англiйський полiтолог Джеймс Шерр – «це вже не система влади, а засiб її утримания». Серйозне попередження з боку тих, кому не байдуже майбутнє України.

Цiлком можливо, що в такому разi це, врештi-решт, може призвести до виведення ситуації iз соцiально-полiтичної рiвноваги, набутої такими неймовiрними зусиллями. А вiдтак – до хаотичного згортання полiтичних i економічних перетворень, як це часто буває, коли суспiльну енергiю поглинає безплiдна полiтична боротьба.

Саме ми, свiдомi патрiоти України – національна iнтелiгенцiя, здорові сили полiтикума, соцiально вiдповiдальний бiзнес, молодь – маємо поставити бар’єр таким тенденцiям завдяки своїй громадянськiй позицiї та професiйнiй діяльності.

І в цьому питаннi ми зараз теж на межi дуже важливого вибору. Яку Україну ми зараз напрацьовуємо? Наша країна – це держава українського народу чи держава народу України; це держава, в якiй панує нацiонально-патрiо­тична параноя чи ще сучасна, модерна, полiкультурна цивілізацiйно багатогранна країна, де поруч з українцем росiянин, татарин, болгарин, єврей, молдованин працюють задля розвитку України ХХІ сторiччя? Meні здається, відповідь на це питання достатньо очевидна.

Неможливо не сказати декiлька слiв щодо зов­нiшньої полiтики. У першi роки незалежностi, отримавши номiнальне визнання з боку світового спiвтова­риства, Україна опинилася в ситуацiї, що нагадувала дипломатичну ізоляцію. Далеко не всі в ближньому і дальшому зарубіжжі чекали народження молодої амбітної держави в центрі Європи. Погодившись на ядерне роззброєння, Україна, однак, одразу заявила про свою незгоду на периферійну роль у світових справах.

Приставний стілець за геополітичним столом нас не влаштовував – тим більше під час обговорення наших українських справ. Ясна річ, що така наша лінія поведінки сподобалася не всім. У світі все було розподілено і без України, і без нас формували правила, за якими живе сучасний світ. Учорашня провінція, яка розпочинала з того, що привчала світ до істини, що Україна – не Росія, вчилася мислити геополітично, діяти стратегічно. Але, на жаль, помилок в цьому «університеті міжнародних відносин» нароблено набагато більше, ніж їх мало бути.

Що стосується псевдодискусій і закликів у вірності європейському курсу, у яких так вправляються наші європейці і від коаліції, і від опозиції, то картина постає таким чином: чим більше ми на словах клянемося у вірності європейському курсу, тим переконливіше демонструємо невпевненість у його реалізації. Запопадливо б’ється у груди той, хто не вірить у себе.

Ніхто не заважає нам, українцям, вже сьогодні будувати Європу у своїй державі: провести судову і податкову реформи, реально підтримати не кучку олігархів, а саме так потрібний країні малий та середній бізнес, мати невелику, але боєздатну армію, забезпечити гідність та безпеку кожному громадянину і так далі. Хіба для цього потрібне ПДЧ, хіба для цього потрібна угода про асоціацію з ЄС? Якщо і коли ми примусимо себе жити у своїй країні за європейськими стандартами, то і проблема євроінтеграції постане зовсім у іншому вимірі – не Україна, як хуторянський родич, буде стояти перед дверима Європи, а вона сама благатиме нас до членства, бо без нас не може бути цільним і міцним цей шмат земної кулі. А поки що українському керівництву, як на нашу думку, треба бути дуже обачливим, не ламати і без того дуже крихкий баланс військових і геополітичних інтересів, що склався навколо України. Зруйнувати відносини з Росією – дуже легко. Заповнити вiдтворену в цьому разi бреш у безпековiй сферi розбудовою відносин з НАТО – не просто важко, а сьогоднi вже практично неможливо. Та, правду кажучи, не в цьому полягає рiшення ycix наших проблем.

Шановнi друзi!

Сьогодні дуже часто i серед природних песимiстiв, i серед тих, хто вважає себе оптимiстом, серед полiтикiв i пересiчних громадян лунає слово «криза». Це своєрiдна i цiлком зрозумiла невдово­ленiсть станом нашого буття.

Я довго, шановнi колеги, шукав влучного визначення самої нашої концепцiї виповзання iз цiєї кризи, нашої виключно нацiональної технiки здiй­снення соцiально-економiчного прориву. I врештi я знайшов його у Джона Кеннедi, який звернув увагу на те, як пишеться китайською мовою слово «криза». Воно складається з двох iєроглiфiв – один означає небезпека, а другий – сприятлива можливiсть. Саме як сприятливу можливiсть ми маємо сприйняти ситуацію, що склалася, – сприятливу для випробування своїх сил, для заміру власного непiзнаного по­тен­цiалу, сприятливу для роботи поза межами можливого.

Занадто багато вкладено за останні роки, занадто багато неймовiрних викликiв зумiв здолати наш народ, щоб тепер хтось iз нас, причетних до цього iсторичного прориву, міг дозволити собi зайняти аморальну позицiю – після нас хоч потоп.

Та й любов до рiдної вiт­чизни демобiлiзацiї не знає. Змiнюватися можуть хiба що посади, але незмiнним є пост служiння Україні, на якому ти – вiчний вартовий.

До вас, шановна унi­верситетська громадо, до вас, з ким ми разом вибираємося iз пустелi бездержав’я i зубожiння, я xотів би звернутися словами великого українця Володимира Сосюри, який прорiк навiки:

Любіть Україну,
 як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу
і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть у труді, у коханні,
у бою,

як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть
Україну свою –
і вічні ми будемо з нею!

Ігор КОВАЛЬ,
професор, директор
Інституту соціальніх наук